Є речі, які в українській правовій культурі вважаються самоочевидними. Хочеш захистити свій інтерес — іди до суду. Хочеш, щоб опонент тебе почув, — покажи йому позовну заяву. Хочеш «серйозно» — плати судовий збір. Усе це звучить переконливо рівно до того моменту, поки ви не рахуєте, у що це обходиться насправді.

Книга «Медіація: Український досвід і Європейський вибір» починається саме з цієї незручної арифметики. Це не мотиваційний текст про «діалог і порозуміння». Це холодний аналіз того, чому система, у якій ми звикли захищати права, працює гірше, ніж ми готові собі зізнатися — і що з цим реально робити. Її метод простий і водночас рідкісний для української юридичної літератури: зіставляти те, що декларується, з тим, як воно працює, і не боятися незручних висновків. Масштаб різниці добре видно на конкретних кейсах — іноді це буквально сім місяців за столом медіації проти років у залі суду.

Міф перший: суд — це «остаточне» рішення

Найпоширеніша ілюзія полягає в тому, що судове рішення закриває конфлікт. На практиці рішення суду — це лише половина шляху. Після довгоочікуваного рішення його ще треба виконати, а тут українська система впирається в наднизький рівень виконання судових рішень. Причини відомі: неналежна поведінка боржників і неефективна система примусового виконання.

Виходить парадокс. Сторона витрачає місяці, іноді роки, платить судовий збір і гонорари, отримує рішення — і залишається з папірцем, який ще невідомо як перетворити на результат. Книга детально розкладає цю механіку й показує, чому саме тут медіація має структурну перевагу. Коли сторони самі знаходять рішення й добровільно беруть на себе зобов'язання, рівень добровільного виконання домовленостей різко зростає. Логіка проста: люди охоче виконують те, що сформулювали самі, і значно неохочіше — те, що їм нав'язали ззовні.

Автор при цьому не спрощує. Він чесно зазначає: медіаційна угода за своєю природою є договором між сторонами і формально не має сили виконавчого документа — якщо одна сторона відмовляється її виконувати, іншій усе одно доведеться йти до суду з позовом про примусове виконання. Але на практиці медіаційні угоди виконуються добровільно значно частіше, ніж судові рішення, — бо стоять на інтересі, а не на примусі. Ця чесність — без замовчування слабких місць — і робить аналіз переконливим.

Міф другий: «у нас усе одно немає закону»

Ще донедавна будь-яка розмова про медіацію впиралася у фразу «в Україні ж немає закону». Сьогодні це вже неправда. Закон України «Про медіацію» № 1875-IX ухвалено 16 листопада 2021 року, і він діє з 15 грудня 2021 року. Формально фундамент закладено: закріплено принципи, статус медіатора, правову природу медіаційної угоди.

Книга не оминає й довгу передісторію цього закону, і саме тут вона розвінчує другий міф — про те, що держава «нічого не робила». Робила, але невдало: у грудні 2015 року з'явилися законопроєкти № 3665 і № 3665-1, перший навіть пройшов перше читання, але в лютому 2019-го був відхилений і знятий з розгляду; у липні 2019 року підготували проєкт № 10425, який наприкінці серпня відкликали; наприкінці грудня 2019-го надійшов проєкт № 2706 — і теж не був прийнятий. Двадцятирічна історія невдалих спроб — це не «нічого не робилося», а системна проблема: брак політичної волі, опір окремих груп інтересів, недосконалість самих законопроєктів, зміна пріоритетів через кризи.

І ось тут книга ставить справді гостре запитання, від якого зазвичай ухиляються. Наявність закону на папері й наявність працюючої системи — це різні речі. Реєстр медіаторів, стандарти підготовки й сертифікації, механізм швидкого затвердження медіаційних угод судом, інтеграція медіації в судовий процес — усе це ще належить збудувати. «Медіація: Український досвід і Європейський вибір» не втішає читача тим, що «закон прийнято, тепер усе буде добре»: вона чесно показує розрив між нормою та інфраструктурою — і саме цей розрив робить її корисною, а не декоративною.

Міф третій: суддя і сам усіх помирить

Коли в процесуальне законодавство ввели врегулювання спору за участю судді (статті 201–205 ЦПК України), багато хто вирішив, що питання альтернативного вирішення спорів закрито: навіщо окремий медіатор, якщо є суддя-примиритель?

Книга розбирає цю тезу критично й аргументовано. Суддя, який веде процес і вивчає матеріали справи, неминуче формує власну правову позицію — і ця обставина заважає з'ясуванню справжніх інтересів сторін. Суддя обмежений предметом і підставами позову; він не може широко подивитися на відносини сторін у цілому, а саме там часто ховається реальне рішення. До цього додаються конфлікт ролей, відсутність спеціальної підготовки з медіації, обмеженість у часі й хронічна завантаженість суддів. Значна частина учасників процесу ставиться до примирної ролі суду скептично. Висновок автора прямий: процедура за участю судді — не повноцінна заміна професійної медіації, а лише окремий інструмент зі своїми межами.

Це і є фірмовий підхід книги — зіставлення того, що декларується, з тим, як воно працює. Не «медіація хороша, бо хороша», а покрокове співставлення позицій, джерел і практики.

Міф четвертий: «медіація — це ті самі переговори чи примирення»

Один з найпоширеніших плутаних вузлів масової свідомості: медіацію ототожнюють то з переговорами, то з абстрактним «примиренням». Проблема має цілком вимірюваний масштаб. За соціологічними опитуваннями 2023 року, лише 15–20% українців узагалі чули про медіацію, і менше 5% розуміють, як вона працює. За таких умов немає й суспільного запиту на її розвиток — а політики реагують саме на запит.

Книга наводить чітке розмежування. Переговори — це пряме спілкування сторін без третьої нейтральної особи; медіація — структурований процес переговорів за участю нейтрального медіатора, який вирівнює баланс сил, керує емоціями й допомагає вийти з глухого кута. Переговори зазвичай точаться навколо позицій («я хочу Х»), медіація працює з інтересами («чому мені потрібен Х»). І ця відмінність — не термінологічна педантичність, а серцевина справи. Особливо виразно вона проявляється там, де юридичних аргументів недостатньо — у конфліктах за природні ресурси, бо за формальними вимогами там стоять цінності, страхи й довіра, з якими закон працювати не вміє.

Тут автор пояснює різницю між компромісом і рішенням «win-win», яку в українській практиці постійно змішують. Компроміс — це коли кожна сторона поступається частиною вимог і обидві отримують менше, ніж хотіли: конфлікт завершено, але задоволення від результату немає. Win-win — якісно інша ситуація: знайдене рішення задовольняє ключові інтереси обох, і сторони задоволені не самим фактом завершення, а суттю домовленості. У суді завжди є переможець і переможений; у переговорах без посередника часто доходить до половинчастого компромісу; і тільки медіація системно відкриває шлях до win-win. Саме тому угоди, побудовані на інтересах, виявляються стійкішими — сторони зацікавлені їх дотримуватися.

Міф п'ятий: «медіація — це м'яко, наївно і для всього підряд»

Є й протилежна крайність — уявлення, ніби медіація придатна для будь-якого конфлікту, а хто не «домовляється», той просто недостатньо намагався. Книга спростовує і це, причому спростовує тверезо, не на користь медіації.

Автор прямо окреслює межі: медіація не є панацеєю. Вона не підходить для випадків домашнього насильства, для злочинів, для ситуацій явної недобросовісності однієї зі сторін або категоричної відмови від діалогу. У таких випадках потрібен суд — для встановлення юридичної істини, примусового виконання та захисту від нерівності сил. Ба більше, медіатор зобов'язаний ще на старті чесно оцінити спір на «медіабельність» і відмовитися, якщо процедура недоречна. Але для переважної більшості цивільних, господарських, сімейних і трудових спорів медіація залишається оптимальним вибором, який балансує швидкість, вартість, конфіденційність і збереження відносин. Це не «м'яка альтернатива для тих, хто боїться суду», а точний інструмент з чіткою сферою застосування.

Земля, ліс і громада: коли це вже не теорія

Найкраще переваги медіації видно там, де конфлікт хронічний, а сторони приречені співіснувати роками. Класичний приклад — спори за природні ресурси між громадами й державними органами: земля, ліс і громада — це ситуації, у яких медіація здатна зупинити конфлікти, що інакше тягнуться десятиліттями. Суд у таких справах може лише заборонити або дозволити; він не здатен вибудувати механізм, за яким сторони житимуть далі.

Окрема складність цих конфліктів — очевидна нерівність сил. Громаді важко на рівних змагатися з потужним державним апаратом у залі суду, де все вирішують ресурси на юристів і час. І саме тут медіація дає несподівану перевагу: вона захищає інтереси громади у спорі з державою краще, ніж змагальний процес, бо переводить розмову з площини «хто сильніший» у площину «як облаштувати спільне майбутнє».

Найцінніше, що дає такий підхід, — не разова поступка, а зміна самої архітектури відносин. Показово, що право громади на постійний нагляд нерідко виявляється важливішим за одноразову судову заборону: угода, яка дає спільноті місце за столом переговорів на майбутнє, запобігає новим конфліктам ще до того, як вони спалахнуть. Суд завершує справу — медіація здатна змінити те, як сторони взаємодіятимуть після неї.

Що всередині: не публіцистика заради публіцистики

Сильна сторона книги в тому, що критика тут завжди конструктивна — з фактами й пропозиціями, а не з емоціями. Автор порівнює регулювання медіації в Україні, ЄС (Директива 2008/52/ЄС, Сінгапурська конвенція, Модельний закон ЮНСІТРАЛ) і США (де Федеральна служба з медіації та примирних процедур працює ще з 1947 року) — і показує, що єдиної «правильної» моделі немає. Україні не обов'язково копіювати чужий досвід; можливий гібридний підхід, що поєднує базове регулювання, професійну саморегуляцію та державну підтримку.

Окремо книга розкладає економіку конфлікту: чому медіація зберігає конфіденційність там, де суд ризикує перетворитися на публічний скандал (спори бізнес-партнерів, сімейні конфлікти публічних осіб, трудові спори), чому вона захищає репутацію й дає гнучкість, недоступну в жорстких процесуальних рамках. Ключова теза тут у тому, що медіація бачить «третій шлях» там, де суд бачить лише заборону або дозвіл: замість бінарного вибору вона відкриває простір рішень, які враховують інтереси кількох сторін одночасно. Саме конфіденційність, гарантована ще й нормами процесуальних кодексів, дозволяє сторонам говорити відверто — визнати, приміром, що реально потрібно не сто тисяч, а сімдесят, і заявлена цифра була лише простором для торгу. Така відвертість неможлива в змагальному процесі, де кожен приховує слабкості.

Кому це варто прочитати

Ця книга — для тих, хто втомився від ритуального «підемо в суд» і хоче розуміти повну картину. Для юристів і адвокатів, які бачать, що клієнта частіше цікавить швидкий результат, ніж тривала тяганина. Для підприємців, які рахують час і гроші. Для суддів, які вже морально готові пропонувати сторонам альтернативу — і ця готовність не вигадка: ще у жовтні 2019 року господарський суд міста Києва провів круглий стіл, присвячений медіації, а в грудні 2019-го при Асоціації адвокатів України було створено Комітет з питань медіації. Для студентів юрфаків, яким потрібен не переказ директив, а живий критичний аналіз.

Автор — практикуючий юрист-медіатор, голова Комітету медіації Асоціації адвокатів України, який пише не з кабінету, а з досвіду сотень реальних спорів. Це відчувається на кожній сторінці: жодного «повітря», лише фактологія, зіставлення джерел і чесні висновки.

Якщо ви хоч раз ловили себе на думці, що «щось із нашою системою вирішення спорів не так», варто прочитати цю книгу: вона пояснить, що саме не так — і покаже, як має бути.