Сьогодні поговоримо про двох останніх воєвод київського замку та про останні роки його функціонування.

Замкова гора, м. Київ, ХVІІ ст.

Наступним воєводою фортеці у 1619 р. після смерті С. Жолкевського став Томаш Замойський, на той час він мав 26 років, непомірні амбіції та любов до розкоші.

Про останнє свідчив приїзд молодого воєводи до Києва. Зустрічати його за місто виїхала велика кількість шляхти, караул запорізьких козаків та магістрату. Після молебню Замойський зі свитою швидко піднявся в розташований напроти замок, де швидко склав акт, що прийняв замок.

Його покої були розташовані у Ратуші на Подолі. Тут влаштували пишний бенкет, на якому були присутні всі чиновники замку, шляхта, полковники коронного і запорізького військ, перед якими Замойській довго говорив про «гуманізм». Весь день до пізньої ночі в місті лунали салюти та гарматні залпи.

Весь наступний день Замойський займався справами воєводства, над якими просидів в канцелярії в замку до сьомої вечора. Потім воєвода відкрив власний суд, на якому судив якогось Немержича, винного у розбої, нападах на двори шляхти. Після цього воєвода ще три тижні прожив у Києві, де організовував спортивні турніри серед солдатів. Переможців нагороджували кіньми, обладунками та квітами. Крім того, Замойський мав таємну місія від короля Сигізмунда III – мав перевести у підпорядкування уніатського митрополита Йосипа Вельяміна-Рутського православних священиків Подолу.

Якраз на той час в Києві розпалилась міжконфесійна боротьба через вбивство козаками намісника митрополита Антоніна Грекова у 1618 р. А сам митрополит наклав єдиний в історії міста інтердикт – прокляття, що забороняло богослужіння і проведення церковних обрядів хрещення, відспівування та інших.

Магістрат і священики київських православних храмів ігнорували цю заборону, і зберігалася загроза нового зіткнення. Замойському на деякий час вдалось пом’якшити напругу, підкупивши магістрат. Наприкінці листопада або початку грудня воєвода залишив Київ і більше в місті ніколи не з’являвся, хоча зберігав за собою цю посаду до 1628 року, а титул – до самої смерті в 1649 р. Управляли містом його намісники. По прибуттю до Варшави Замойський доповів Сигізмунду III, що в Києві справи запущені, повне свавілля, а порядок у місті буде тільки тоді, коли в замку буде сидіти рота коронних солдатів.

Київ стародавній У 1620-х рр.

Замойський займався врегулюванням питання про невиплачені жалуванні запорожцям за участь у Хотинській війні і створив комісію з регламентації їх прав та обов’язків, яка за кілька років так і не зібралася. У 1627 р. Замойський став підканцлером королівства, а у 1635 р. – канцлером. Будучи членом сейму, заборонив Петру Могилі відкрити колегіум у Києві, що став згодом знаменитої Києво-Могилянською академією. З 1630 року київським воєводою офіційно став Януш Тишкевич, що вже у 1627 р. виконував обов’язки воєводи. Тишкевич походив з литовських бояр та вів свій рід від Володимира Ольгердовича.

Був житомирським старостою. В час контрреформації в Польщі намагався поставити свого православного брата Германа архімандритом Печерського монастиря, але запізнився на день, оскільки 12 вересня вже був обраний Петро Могила. Незважаючи на те що військо стукало зброєю в Троїцькі ворота монастиря і всіляко загрожувало, ченці відмовилися проводити нові вибори і підписати привезений Тишкевичем протокол про обрання Германа.

У 1631 р. воєводі пощастило більше, він таки зумів організувати обрання Германа ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря. Але уникнути масового повстання козаків йому не вдалося, і 1630 р. Тишкевич урочисто зустрічав у місті коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського з військом, яким прибув для придушення повстання Гуні та Остряниці. Київський полковник Кизим, що підтримував повстання, був посаджений на палю перед замком. Після кривавої розправи авторитет Тишкевича впав, він все рідше бував у Києві.

Після смерті Сигізмунда III в 1632 р. і обрання королем Владислава IV, який відмовився від політики контрреформації і бачив в козаках союзників, положення київського воєводи сильно похитнулося. Петро Могила, що став в 1632 р. київським митрополитом при підтримці нового короля, почав активно повертати церкви та майно, відібрані уніатами. У 1633 р. він за допомогою козаків вигнав уніатів з Пустинно-Микільського монастиря і Софійського собору.

У 1635 р. магістрат отримав від короля постанову, за якою звільнявся від звітності перед воєводою про свої доходи та стан міського бюджету, до магістрату перейшло і право збору низки податків, у тому числі і від продажу спиртних напоїв, за рахунок якого проводився ремонт укріплень київського замку.

Тепер ці роботи став фінансувати і визначати їх обсяг сам магістрат, а організація їх виконання покладалася на воєводську адміністрацію. Наступним ударом для воєводи став червень 1638 р., коли загін козаків з полковником Богданом Бардаченком спробував штурмом оволодіти містом і замком, що закінчилося великою пожежею. Зовсім фатальними для воєводи Тишкевича стала звістка про просування військ Богдана Хмельницького 1649 р.

Замінив Тишкевича на посаді воєводи 1649 року Адам Кисіль, що настільки довго проживав у замку, що став дивиною для киян. На його честь навіть гору перейменували і стали називати Киселівкою. Адам Кисіль був призначений королем Яном II Казимиром оскільки був православним і довгий час очолював прикордонне Брацлавське воєводство, завдяки чому був добре відомий у козацькому середовищі. Саме тому йому і відводилася роль головної фігури в переговорах з козаками на початку війни.

Оскільки Богдан Хмельницький при підписанні 8 серпня 1649 р. Зборівського миру наполіг, щоб на контрольованій ним території всі урядові чиновники були православними, то Кисіль, який займав з 1646 по1648 рр. пост каштеляна (доглядача) київського замку, був самою підходящою кандидатурою на посаду київського воєводи замість померлого в 1649 р. Тишкевича. Вже як воєвода Кисіль прибув до Києва 25 жовтня 1649 р. і розташувався в замку в прекрасному двоповерховому будинку, побудованому ним ще під час свого каштелянства.

Зображення будинку воєводи в замку збереглося на малюнку 1651 р. голландського художника Абрахама ван Вестерфельда. Оскільки Адам Кисіль мав на Подолі ще й власний двір, куплений в 1647 р., то вибір ним для проживання замка повинен був показати всім, що в місто повертається королівська влада і порядок буде відновлений. У цьому ж будинку він незабаром прийняв і Богдана Хмельницького, з яким обговорював виконання умов Зборівського договору в Києві.

Йому вдалося досягти взаєморозуміння з гетьманом, і окрилений цим Кисіль приступив до виконання обов’язків воєводи, але не врахував, наскільки глибоко змінилися політична ситуація і свідомість городян.

Адам Кисіль (1600-1653)

З одного боку, Кисіль пішов назустріч чиновникам магістрату і здійснив їх давню мрію – передав в оренду місту всі замкові угіддя, які до цього здавалися в оренду близьким до воєводської адміністрації особам. В оренду під склади був зданий магістрату і сам замок, обороняти який у разі нападу у Киселя все одно не було сил. Але в той же час воєвода почав повертати шляхті та католицьким ченцям відібране майно.

Природно, така реставрація старих порядків всупереч умові про амністію всім учасникам бойових дій 1648-1649 рр. викликала вибух обурення і козаки обложили Киселя в замку 1650 року. Тільки втручання митрополита Сильвестра Косова врятувало воєводу від смерті, але він був змушений покинути Київ. У липні наступного 1651 р., скориставшись поразкою козацької армії під Берестечком, Києвом оволоділо литовське військо на чолі з польним гетьманом Янушем Радзивілом.

Ув’язнений в результаті цихневдач Богдана Хмельницького уклав Білоцерківський договір, що був майже аналогічний попередньому Зборівському, але істотно зменшував територію, підконтрольну гетьману.

Для відновлення влади на початку жовтня до Києва знову приїхав Адам Кисіль, але городяни, всупереч чинному звичаю, не організували йому урочистої зустрічі і лише через два тижні «згадали» про прибулого воєводу приславши йому бочку пива і тушу м’яса.

Воєвода знову зайняв будинок в замку, але, навчений попереднім досвідом, особливо активних дій не робив. Коли Кисіль дізнався про катастрофічний поразку польського війська 25 травня в битві під Батогом, він спішно і вже назавжди покинув замок.

У 1653 р. Адам Кисіль помер, залишившись останнім польським київським воєводою, хоча цей титул в якості почесного зберігався в Речі Посполитій до 1795 р. Після втечі останнього воєводи замок перейшов у відання магістрату. Прибулі після Переяславської угоди 1654 р. до Києва московські воєводи в пошуках місця для будівництва нової фортеці оглянули київський замок, але місце їх не задовольнило.

Натомість нова фортеця була збудована на сусідній Старокиївській горі, реалізувавши проект, про який лише мріяли в польському сеймі. А колишній литовський замок продовжував існувати ще порівняно довго, хоча і був залишений своїми мешканцями.

Остання відома згадка про нього відноситься до 1658 р. і пов’язана з використанням його укріплень козацьким полковником Данилом Виговським. На плані міста, складеному 1695 р., вже немає ніяких споруд на горі Киселівка. Дубовий частокіл жителі Подолу розібрали для власних потреб. А на руїнах замку гралися діти, адже тут досі знаходять керамічні іграшки.

Україна - це ми!