Що споринає у спогадах людей, що були в Києві, про нього? Певно, Хрещатик, Майдан Незалежності, Золоті Ворота, Софіївська церква, Києво-Печерська лавра..... Все це видається дуже таємничим та мальовничим. Звісно, це так, але справа не в цьому....

Київ залишається небажаним для проживання для багатьох українців. Вони вбачають у місті постійні метушню, затори. Також такі люди бояться в такому мегаполісі загубити себе. Тяжко з цим не погодитися, але набагато головніше те, що Київ - платформа для великих можливостей. Де ще в Україні можна зустріти стількох "віпів", відвідати величезну кількість івентів за короткий проміжок часу? Врешті-решт, тут є головний футбольний стадіон країни НСК "Олімпійський", який нещодавно приймав фінал ЛЧ, на якому мені пощастило побувати.

Я ще жодного разу не пожалкував, що перебрався з Дніпра (а це також не якесь забите село). Ясна річ, я час від часу сумую за родичами, які залишилися там, але Київ дає мені більше психологічного, суспільно-політичного розвитку, ніж міг би дати Дніпро на чолі з батьками. Знайомства, зв'язки, освіта, шанси на успішне працевлаштування після закінчення університету - все це є очевидною перевагою столиці.

Obviously, що можна пошукати й недоліки міста-героя: тут кожного дня чуєш про обіцянки побудувати метро на Троєщину та Виноградар, відреставрувати мости, парки. Найболючіша для киян тема - транспорт по 8 грн. Проте Київ - це його мешканці, а не влада, тому все це згасає поряд з тими, хто завжди тобі люб'язно допоможе! 

Я закінчив перший курс політології в КНУ імені Тараса Шевченка. Я завжди дуже радий, коли можу завітати на зустріч з людьми, які вже особистісно склалися. Мені пощастило почути історії Андрія Парубія, Мустафи Найєма, Оксани Сироїд. Від кожного я взяв щось корисне, чим можу поділитися з будь-яким бажаючим. Можливо, колись і я буду розповідати новій генерації про те, як набивав шишки та проходив власний шлях у становленні себе як частини суспільства. Та як можна забути й те, що в Києві можна отримувати невимірний досвід політика в громадському секторі, на стажуваннях у депутатів.

Якщо все ж згадати те місце, яке я не зможу забути за будь-яких обставин, то це, безперечно, Червоний корпус. Будівля, яка залишалася для мене мрією з того моменту, як я почав готуватися до ЗНО з історії, стала реальністю після подачі документів. Навчатися тут, бачити будівлю кожного дня - відчуття, яке не можна передати. Перші 2 тижні я блукав по Червоному. Настільки він не осяжний! Раджу кожному завітати на екскурсію, щоб побачити це не тільки ззовні. 

Я тільки рік у Києві, тож не пізнав його повністю, але вже зараз рекомендую всім залишити їхню зону комфорту та вирушити на пошуки чогось нового. Якщо раніше я був твердо налаштований залишити межі країни за першої такої можливості, то зараз відчуваю, що Київ все більше затягує мене до своєї безодні... Чи можна полишити терена України, якщо й тут незабаром можна буде відіграти роль у житті цілої держави, яку складають люди, а не країни, що так і залишається всього-на-всього географічним об'єктом.