Київ – невимовно красиве місто. Кожен його куточок не перестає вражати та надихати своєю атмосферою, своєю історією. Дуже важко серед усього цього різноманіття надзвичайної краси виділити одне якесь місце, з яким би асоціювався весь Київ. Але, все ж є такі місця, у яких затамовуєш подих і відчуваєш усю велич і міць цього неймовірного міста. Насамперед, це пішохідний міст і міст метрополітену.

Те відчуття, коли з такої звичної темряви і гнітючої атмосфери метро виїжджаєш на залитий сонцем міст над Дніпром. Одразу ж поспішаєш до вікна і жадібно вдивляєшся у цей дивовижний пейзаж: бачиш, як сонце грає на хвилях могутньої річки, Дніпра, відчуваєш його рух, він ніби живий; бачиш дорогу, машини, людей - вони здаються такими маленькими, та й сам відчуваєш себе такою незначною піщинкою. Масштаб вражає, усе здається таким величним: схили, на яких розташувалися злотоверхі церкви, Арка дружби народів, тут неможна не помітити статую «Батьківщина-мати», яка наче ангел охоронець спостерігає за всім з недосяжної висоти. А ти дивишся на всю цю красу і тобі вже здається, ніби ти птах. Ще трошки і злетиш на зустріч Сонцю. У цей момент тебе підхоплює буревій емоцій та натхнення. Навіть бракує слів, щоб описати все, що відчуваєш. Проблеми та незгоди відходять на другий план, забуваєш усі негаразди і просто насолоджуєшся цим краєвидом.

На пішохідному мості почуття польоту лише посилюється, адже тебе з усіх боків обдуває вітер. Тут час зупиняється. Тебе ніби вирвали з повсякденного життя і ти за всім спостерігаєш з висоти. Уся буденна метушня здається дещо смішною, даремною, і на перехожих, які постійно кудись поспішають і нічого навкруги не помічають, на машини, які намагаються обігнати одна одну вже дивишся з посмішкою. Ти ніби вище всього цього. А роздивлятися пароплави, які курсують Дніпром – одне задоволення. Вони усі такі різні, не схожі одне на одного (на відміну від автомобілів). Вони вже нікуди не поспішають і через деякий час загадково щезають у далині на сяючій блакитній поверхні річки. Так і хочеться їм вигукнути у слід : «Стій! Зажди мене, візьми з собою! Розкажи свою таємницю!» І тут твою увагу привертає крик, у якому змішались почуття страху, радості та захоплення. Це хтось безстрашний все ж вирішує відчути себе птахом і стрибає на мотузці з моста. Напевно, ця людина відчула шалені емоції, побувала на місці птаха, але я б не ризикнула - мене захоплює один лише краєвид. З настанням темряви з містом відбувається взагалі щось фантастичне: усюди загораються вогні, і ти опинаєшся у казці. У фантазії оживають легенди, і здається, що зараз станеться взагалі щось чарівне.

Так можна гуляти до самого ранку, але нічна прохолода і втома змушують повертатися додому. Ось такий він – мій Київ.