Одним з критерієм та ознак Європейської країни є рівень культури. Під цим поняттям можна розуміти як світогляд, систему цінностей, так і все, що пов’язане з виробництвом культурних благ. У даному випадку культура розглядатиметься як мистецька сфера. Ні для кого не секрет, що стан культури в Україні неможна назвати задовільним. Наша країна багата на таланти, але через нераціональне використання творчих ресурсів, недофінансування сфери культури, не усвідомлення владою та самими громадянами значення культури відбувається застій. Щоб зрозуміти слабкі сторони культурної політики України, які стають на заваді повній Європейській інтеграції, необхідно проаналізувати поточний стан культури. Після цього можна буде говорити про шляхи вирішення проблеми.

Слід зазначити, що культурну політику України неможна розглядати окремо від культурної політики Європейських країн та країн Східної Європи, адже порівняння з іншими державами дасть змогу краще проаналізувати процеси, які відбуваються в Україні.

Уряди країн, які утворилися після розпаду СРСР, робили спроби запровадження досить різних моделей культурної політики. Однак безперечним є, по-перше, дуже подібна суспільно-політична спадщина всіх цих країн; по-друге, подібність у проходженні ними так званого перехідного періоду. В інституційному плані культурна політика "державного соціалізму" характеризувалася активною розбудовою коштом держбюджету густої мережі культурно-мистецьких і водночас - просвітницьки-ідеологічних закладів та інституцій. Отже, майже вся інфраструктура культури у Східній Європі фінансувалася, а також адмініструвалася державними органами. Практично відсутні були комерційні ринкові відносини в культурній сфері. Закритість східноєвропейських країн та їхніх культур щодо світового інформаційно-культурного простору робила їх слабо конкурентними, потенційними легкими жертвами західної мас-культурної експансії.

Тут ми підійшли до ще однієї спільної риси всіх східноєвропейських країн, а саме - їхніх невеликих розмірів а також невисокого за західними мірками рівня економічного розвитку. вони практично приречені до когось "приєднуватись", з кимось "інтегруватися": За цим іде й занепад цілих галузей вітчизняної культурної інфраструктури. У колишніх соціалістичних країнах існує явна підтримка державного втручання у сферу соціального забезпечення. Можна сказати, що ставлення до держави в цих країнах країнах схоже на ставлення підлітка до своїх батьків. Державі-батькові не довіряють, громадянин-підліток хотів би звільнитися від її влади, але водночас сподівається і навіть вимагає економічної й фізичної протекції" в українському суспільстві. Люди опиняються під впливом двох протилежних течій:

1) новою системою цiнностей, які притаманні Європейським країнам;

2) старою "совєтською" системою цiнностей.

Інша крайність - етноцентризм, - Чим більше в минулому людям перешкоджали відчувати себе українцями тощо, тим більше вони прагнуть продемонструвати свої національні почуття. Таким чперетворення культурної політики на інструмент легітимації політичної влади є боротьба за чи проти державного монополізму у сфері мас-медіа.

У другій половині 80-х був запроваджений поділ державного фінансування на два потоки - утримання культурних закладів та фінансування окремих проектів та ініціатив. З приходом до влади першого некомуністичного уряду, було запроваджено механізм фінансування культурних проектів за принципом "витягнутої руки". (Класифікацією культурних політик займались Гарі Шартран Шатран, Клер Мак Кафі та Абрахам Міль). Цей принцип передбачає, що кошти на сферу культури держава передає не безпосередньо закладам культури чи проектам, а через так звані «суспільні фонди». Тобто, між державою та отримувачами коштів є посередник. Мета - знищити патерналістську роль держави у формуванні культурної політики та проводити політику, орієнтовану на ринок і приватний сектор. Така система ефективно функціонує, наприклад, у Франції, але є сумніви щодо її запровадження в Україні. Справа втому, що це може створити додаткові можливості для корупційних схем.

Варто зазначити, що практично у всіх посткомуністичних країнах було створено правові умови для появи недержавного сектора в культурній сфері - незалежних мистецьких організацій, як комерційних, так і неприбуткових. Однак поза скасуванням заборон, цензури, державного контролю, для появи життєздатного "третього сектора" мало що було зроблено. Головним джерелом фінансової підтримки недержавних неприбуткових культурно-мистецьких організацій у більшості східноєвропейських країн залишаються західні благодійні фундації, Натомість успадкована від попередніх режимів інфраструктура державно-комунальних культурних закладів в більшості країн регіону продовжує, по-перше, домінувати в загальній культурній інфраструктурі, по-друге, й далі фінансується здебільшого з державного та місцевих бюджетів. Всі види культурної дяльності, які давали комерційний продукт практично опинилися поза контролем держави. Решта ж хоч істала художньо незалежними, але й далі фінансово забезпечуються державою.

Не слід забувати про ще одну проблему, яка стосується культури України: ми, як країна не репрезентовані закордоном. Кожна західна країна асоціюється з якимись культурними надбаннями, має власний імідж, тобто впізнавані у світі, як бренд. Про Україну, про її творчі надбання дуже мало чують закордоном.Населення не здатне відповісти на питання що для них Україна у контексті культури? Прикладами організацій, які мають розповідати світу про культуру тієї чи іншої держави є: British Councils, ВВС, Гете-інститут, та інші. В Україні також ведуться розробки подібних установ.

Експерти з питань культури Ради Європи пропонують таку типологію державних культурних політик країн Східної Європи:

1. Культурні політики країн, де культура розглядається головно як інструмент національного державотворення;

2. Культурна політика, що є типовим для "старших" національних держав Східної Європи, де населення етнічно більш однорідне, процеси формування модерної нації в основному завершені;

3. Культурні політики "молодих" незалежних держав з багатонаціональним, багатоетнічним населенням, які виникли внаслідок розпаду СРСР де центральне місце посідають проблеми творення нової, політичної нації заміть попередньої;

4. Четверту групу утворюють молоді незалежні держави,які не мають цілковитої певності щодо доцільності зміцнення своєї окремої національної ідентичності, натомість усерйоз розглядають перспективу існування в рамках ширших державно-політичних структур разом із якимись дужчими й культурно близькими сусідами.

Отже, для повної Європейської інтеграції України в культурному аспекті, не вистачає наступних елементів культурної полтітики:

1) Необхідно усвідомити, що культура та мистецтво – не засіб ідеології. Творчість цінна сама по собі. Коли культуру починають використовувати у політичних цілях, вона втрачає своє значення;

2) Зменшити контроль з боку держави над творчим процесом

3) Розвивати інфраструктуру культури - опікуватися станом культурних інституцій;

4) Суспільство і влада повинні усвідомлювати цінність культури і збільшити фінансування мистецької сфери, не виділяти кошти на культуру за залишковим принципом;

5) Багато в розвитку культури залежить від усвідомлення народом своєї унікальності. Так, необхідно дотримуватися Європейських стандартів, але не забувати творити власний, унікальний культурний продукт. «Єдність в різноманітті» - девіз Європейського союзу;

7) відійти від радянських культурних практик ( закріплених на інституційному рівні певних процедур, які супроводжують виробництво культурних благ), системи фінансування та управління;

8) Розвивати власний бренд закордоном. У цьому напрямку вже робляться певні кроки: розробка власного бренду «Ukraine Now» та робота телеканалу «UA|TV» допоможуть розказати світові про Україну.