Технологія влади в Україні має одну цікаву властивість: вона не вигадує нових сценаріїв, якщо старі ще здатні давати результат. Те, що ми зараз спостерігаємо, пише Олег Чеславський, — це не просто емоційна заява чи раптове прозріння. Це класичний, майже покроковий косплей.

У 2019 році один кандидат уже зламав систему, зігравши на тотальній ненависті суспільства до корупції та старих еліт. Тоді інструментом був телевізор і серіал. Сьогодні телевізор стрімко програє смартфону, а замість велосипеда Василя Голобородька нам пропонують «Дію», інновації та цифрові дашборди. Але суть залишилася абсолютно незмінною: стати «своїм хлопцем», який жахнувся від того, як усе навколо прогнило.

Цей політичний косплей вимагає точного повторення базових кроків, і Федоров іде за ними ідеально.

По-перше, дистанціювання від власної системи.

Зеленський свого часу успішно дистанціювався від усього класичного політичного класу, виступаючи як людина ззовні. Федоров зараз робить складніший трюк: він дистанціюється від системи, будучи її топпосадовцем. Він говорить про державу так, ніби він не віцепрем'єр цієї держави, а сторонній обурений стартапер. «Так не може працювати сучасна держава», — каже він. Хоча останні сім років архітектуру цієї держави проєктував і він також.

По-друге, створення абстрактного, але безпрограшного ворога.

У 2019 році мішенню були абстрактні «старі політики». У новій кампанії цим ворогом призначено «неефективне управління» та «корупцію». Б'ючи по цих темах, ти ніколи не промахнешся повз симпатії виборця, особливо суспільства, гранично виснаженого війною. Це безпечна критика, яка не вимагає називати конкретні прізвища з найближчого оточення, але дає колосальний відгук у масах.

По-третє, монополія на майбутнє та «нові обличчя».

Перший Голобородько обіцяв, що прийдуть прості, чесні люди без політичного минулого. Другий Голобородько неминуче пообіцяє те саме, тільки тепер масовку складатимуть не весільні фотографи, а айтівці, технократи й візіонери. Ті ж самі «нові обличчя», тільки з кращою англійською і презентаціями в стилі Apple. Нам знову продаватимуть ілюзію, що інституційні проблеми можна вирішити не зміною політичної культури, а просто перевівши їх у цифру.

Проблема цього косплею полягає лише в одному. Сім років тому українці купували квиток на прем'єру, щиро вірячи, що кіно може стати реальністю. Зараз політтехнологи пропонують нам другий сезон того самого серіалу. З іншим актором у головній ролі, з оновленими цифровими спецефектами, але рівно з тими самими бенефіціарами та сценаристами в тіні.

І головне питання цієї виборчої кампанії, яка фактично вже стартувала: чи готове суспільство вдруге повірити у віртуального рятівника, чудово знаючи, якою страшною буває ціна зіткнення ілюзій з реальною війною?