Мій Київ ніколи не був поважним та осяяним Хрещатиком в урочисті дні.

Це – Київ фотографів, Київ з новин. Це – Київ, але не мій.

Мій Київ – не строкаті вулиці у брусківці, які повільно вливаються в Андріївський Узвіз із блискучими банями Володимирського Собору.

Це – Київ істориків. Київ туристів. Це – Київ, але не мій.

І навіть затишний Поділ зі своїми кав’ярнями та скверами завжди був для мене неначе іншим всесвітом. Це - Київ хіпстерів та іноземців, але не мій.

І кожна вулиця, кожний куток та кожен дах старовинної будівлі дивляться на мене, і я немов почуваю на собі питання.

То де ж мій Київ? То що ж воно таке, почути місто своїм?

Мій Київ – не старі пожовклі фотокартки, і не модні знімки в Instragram.

Жодна будівля і жодна вулиця так і не стала моїм Києвом, як не намагалася вона чіплятися своїми припорошеними пилом сторіч та викарбовані металом та склом принади. Вони красиві, проте пусті.

Вони мають тисячі історій, але історій старих, як саме місто, вже давно позбавлених сенсу, інтриги та шарму.

Мій Київ, він водночас і тут, і не тут. Його не побачити, не відобразити на тривіальному полароїдному знімку.

Його можна лише відчути.

Мій Київ – це ледь чутний аромат кориці та какао, який кружляє голову після довгого та виснажливого дня екзаменів.

Це радісні вигуки дітей та дорослих, коли у грудні іде перший сніг та прискіпливе бурмотіння, коли у березні ллє дощ.

Це ноги, що гудять після годин блукання містом у пошуках друга, книги, смаколика, а іноді й самої себе.

Це сльози суму, пролиті через людей, що вирішили за мною не йти та радості, через тих – хто лишиться назавжди.

Мій Київ живе у кожній усмішці, у кожному серці та у кожному погляді людей, що тут коли-небудь були, є та будуть.

Мій Київ – це дівчина із рожевим волоссям, яка їсть морозиво, ловлячи на лиці краплі фонтану та дідусь, що сидить на лавці неподалік та бідкається на молоді покоління.

Мій Київ – набагато більше, ніж вулиці. Мій Київ укладений в самій душі міста – в його людях.

А що робить місто живим для вас?